zvijani-vitrom-1 (2 стр.)

Тема

- Вам двом, я знаю, байдуже, що вас вигнали, і Томові також,- промовила вона.- А от що буде з Бойдом? Він же хоче дістати освіту, а через вас мусив кидати університет за університетом: і у Вірджинії, і в Алабамі, і в Південній Кароліні, а ось тепер і в Джорджії. Коли так і далі піде, він ніколи нічого не скінчить.

- Ге, та він може вивчити собі право в конторі судді Пармалі у Фейєтвіллі,- безтурботно відповів Брент.- Та й зрештою, те, що нас вигнали, нічого не важить. Нам би й так довелося вернутись додому ще до кінця семестру.

- Чому?

- Війна, дитятко! Не сьогодні-завтра почнеться війна, а ти що, гадаєш, ми сидітимем у стінах університету, коли інші підуть воювати?

- Ніякої війни не буде, ви добре знаєте,- знуджено відказала Скарлет.- Усе це порожні балачки. Ось Ешлі Вілкс та його батько тільки минулого тижня казали моєму татові, що наші представники у Вашингтоні прийдуть до мирного - як його там?..- по… порозуміння з містером Лінкольном щодо Конфедерації *. І, крім того, янкі занадто бояться нас, щоб напасти. Ніякої війни не буде, і мені набридло про неї чути.

- Війни не буде! - в один голос обурилися близнюки, наче ображені в найкращих своїх почуттях.

- Ні, голубонько, війна, звичайно, буде,- сказав Стюарт.- Янкі, може, й бояться нас, але після того, як генерал Борегард позавчора вибив їх з Форту Самтер *, вони мусять битися, щоб не показати себе боягузами перед усім світом. Ну, а Конфедерація…

Скарлет скривилася, ніби вкрай знудьгована:

- Коли хтось із вас ще раз скаже слово “війна”, я піду в дім і замкнуся. Жодне слово мені ще ніколи так не набридало, як оця “війна”, та ще “відокремлення Півдня”. Тато з ранку до вечора лише про це й говорить, і всі, хто приходить до нього, одно тільки торочать: про Форт Самтер, права Штатів, Ейбі Лінкольна, аж я ладна заверещати з нудьги! І хлопці без кінця товчуть про це та про той свій любий військовий загін. Цієї весни всі до одної вечірки такі, що не можна по-справжньому розважитись, бо хлопці розучились балакати про що-небудь інше. Я страх як рада, що Джорджія почекала, поки мине Різдво 1, і лише тоді відокремилась, а то б усі Різдвяні свята пропали. Коли ви ще раз згадаєте слово “війна”, я піду в дім.

Скарлет так би й зробила, це було на неї схоже, адже вона не терпіла ніяких розмов, окрім тих, які точилися довкола її особи. Але погрози свої вона промовила з усмішкою на устах, добре знаючи, що від цього у неї заграють на щоках ямочки,- та ще й стріпнула густими чорними віями, мов той метелик крильцями. Хлопці були зачаровані - чого Скарлет і хотіла досягти - і негайно ж вибачились. Байдужість дівчини до військових справ анітрохи не знецінила її в їхніх очах. Ба навіть навпаки: війна - це таки чоловічий клопіт, а не жіночий, тож поводження Скарлет тільки свідчить про її справжню жіночність.

Одвівши в такий спосіб розмову від цієї набридлої війни, Скарлет звернулася до конкретнішого, куди цікавішого питання.

- А що ваша мама сказала, коли вас обох вигнали і з цього університету?

Хлопці розгубилися, пригадуючи собі, як мати зустріла їх три місяці тому, коли їх попросили з Вірджинського університету.

- Та вона й часу не мала щось сказати,- відповів Стюарт.- Ми втрьох з Томом вибралися сьогодні рано з дому, коли вона ще не встала,- Том застряг у Фонтейнів, а ми гайнули сюди.

- А коли ви вчора ввечері вернулись додому - вона що, промовчала?

- Ввечері нам пощастило. Перед нашим приїздом привели нового коня, що ма купила місяць тому в Кентуккі, і в домі вся увага була спрямована на нього. Він такий чудовий огир, якби ти тільки бачила, Скарлет! Ти скажи батькові, хай неодмінно приїде подивитись. Цей кінь, поки його везли, встиг покусати конюха і копитом ударив двох маминих негрів, що поїхали зустріти поїзд у Джонсборо. А саме перед нашою появою він розтрощив стійло й мало не забив маминого давнішого улюбленця, Чалого. Коли ми приїхали, ма якраз була в стайні з цілою торбинкою цукру,- влещувала новачка, і таки вміло. Настрахані негри повилазили на крокви і тільки лупали наполохано очима, а ма розмовляла з конем, як з людиною, і він уже брав цукор у неї з рук. Ма може вкоськати коня, як ніхто в світі. А коли побачила нас, то тільки й мовила: “Сили небесні, ви всі четверо знову дома? Та ви гірші за чуму єгипетську!” Цю мить кінь почав форкати й хвицатися, і ма сказала: “Геть звідси! Хіба не бачите, що він нервується, мій здорованчик? А з вами я побалакаю вранці!” Отож ми пішли спати, а вдосвіта, поки вона за нас не взялася, звіялись геть. Бойда ми залишили її задобрювати.

- Гадаєте, вона відлупцює Бойда? - Скарлет, як і всі сусіди навколо, так і не змогла звикнути до того, що низенька на зріст місіс Тарлтон тримає в шорах своїх дорослих синів, при потребі можучи й батогом уперіщити по спині.

Беатріс Тарлтон була вічно заклопотана, мавши на руках не лише велику бавовникову плантацію, сотню негрів і восьмеро власних нащадків, а ще й найбільший на весь штат кінний розплідник. Жінка гарячої вдачі, вона легко проймалася люттю через нескінченні витівки своїх чотирьох синів, і у той час як в її маєтку відшмагати коня чи раба була річ недопущенна, дати вряди-годи лупня її власним хлопцям, як на неї, нітрохи не вадило.

- Ні, Бойда вона, звичайно, не займе. Бойдові й раніше

від неї не дуже перепадало, бо хоч він найстарший з нас, а от зростом не вдався,- пояснив Стюарт, хизуючись, що він сам такий високорослий.- Тим-тв ми й залишили його - пояснити ма все. Та й так уже, хай йому грець, скільки можна їй годувати нас запотиличниками! Нам уже по дев’ятнадцять років, Томові двадцять один, а ми й досі для неї немов шестилітки.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке