Багато, багато, багато золота…

Тема

Микола Білкун

“Перекажи своєму володареві, — сказав Фернандо Кортес до посланця імператора Монтецуми, — щоб він прислав нам багато, багато, багато золота, тому що я і мої супутники страждаємо хворобою серця, яку може вилікувати лише золото і більше ніщо…”

ЗУСТРІЧ У КАВ’ЯРНІ “МЕТЕЛИК”

Власне, це була не кав’ярня. Ще зовсім недавно “Метеликом” називався бар третього гатунку з дуже сумнівною репутацією. Але з того дня, як Данієль Слоуп почав домагатися, щоб у магістраті Грібтауна орендувати стоянку для машин, буйний бар робив потуги перетворитися на скромну інтелігентну кав’ярню.

Данієль Слоуп замінив тільки вивіску. Шинквас бару залишився шинквасом бару, і постійні клієнти “Метелика” не помітили особливих змін. А для Данієля Слоупа почалися марудні дні, сповнені тривог і протиріччя. “Метелик” мусив змінити не тільки вивіску, “Метелик” мав змінити репутацію. Негоже кандидатові у поважні бізнесмени виступати свідком по нескінченних поліційних судах після п’яних бешкетів і стрілянини.

Боротьба протиріч доводила Данієля Слоупа до відчаю. З одного боку, “Метелик” повинен був залишатися “Метеликом”. Його основні клієнти не повинні були відчувати ніяких змін і незручностей, бо кожен клієнт — це перш за все гроші. Але, з іншого боку, в Грібтауні мешкало чимало святенників з пісними фізіономіями, які корчили з себе аристократію та інтелігентів. (При цьому слові у Данієля Слоупа починала сіпатися ліва щока й сива щетина на плескатій голові ставала сторч, як у дикого кабана). Святенники-інтелігенти вернули носа від “Метелика”, і, мабуть, жоден з них не дав би руки його хазяїнові. Більше того, ці прокляті ліберали видавали газету “Ієрихонська труба Грібтауна”, й ця газета, як тільки випадала нагода, обсмалювала “Метеликові” крильця. Маючи скромний намір так чи інакше стати власником стоянки, Данієль Слоуп зробив, як йому здавалося, дуже хитрий хід конем. За чималеньку суму йому вдалося надрукувати саме на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” некролог бару “Метелик” і повідомлення про народження кав’ярні “Метелик”.

Газета “Ієрихонська труба Грібтауна” була принципова. Коли б Данієль Слоуп заплатив меншу суму, ніж та, на яку газета оцінювала своє резюме, Данієль Слоуп на власній шкурі б відчув, що таке журналістська принциповість. Але Данієль заплатив стільки, скільки було треба, і все обійшлося гаразд. До того ж постійні клієнти “Метелика” ніколи газет не читали й ренегатства Данієля Слоупа не помітили.

Трохи гірше було з поліцією. Сержант Мак-Грегор являв собою прикрий виняток з правила. Винятки існують для того, щоб ними підтверджувати правила, але Данієлю Слоупу було від того не легше. Проклятий Мак-Грегор не пив нічого, крім томатного соку, й уперто не брав хабарів. Тут Слоупу не поталанило. Й коли надходила та година, коли треба виштовхувати активних відвідувачів і зачиняти бар, Мак-Грегор накладав цю неприємну місію на самого Данієля Слоупа: ти, мовляв, хазяїн, ти й турбуйся, щоб твої гості вчасно залишили бар, коли не хочеш платити штрафу.

Словом, останнім часом власникові бару-кав’ярні “Метелик” Данієлеві Слоупу жилося не дуже весело.

Слоуп посміхався з інерції і намагався показати люб’язність теж з інерції. Якби на те його воля… Але годі! Бо саме в ту мить, коли ладиком, ладиком Слоуп спроваджував останнього підпилого й збирався вже зачиняти свій бар чи то пак кав’ярню, виявилося, що п’яничка, котрого тільки-но виштовхнув, був лише передостаннім. Останній рішучим рухом плеча відтер від дверей Слоупа і зайшов до кав’ярні. Данієлеві це не сподобалось, але він змовчав. Хто його знає, може, оце зараз зайшов до кав’ярні саме той, хто щасливо вплине на його долю.

Відвідувач, не виймаючи рук із кишень плаща, пройшов до шинквасу й недбало кинув:

— Так, я хочу! Я хочу з вами поговорити, пане Поперечний!

Настала тиша. Чутно було, як десь на кухні капає вода з крана, як б’ється крильцями метелик об плафон, як шелестить новенький плащ відвідувача. Але Данієль Слоуп не чув навіть цього. Він почув тільки, як затуркотіла в нього у скронях і вухах кров.

— Добродій розмовляє українською мовою?

— А вас це дивує?

— Чому ж? — Данієль Слоуп знизав плечима й начеб заспокоївся. Справді, що тут дивного? Хіба мало українців живе у Грібтауні та на навколишніх фермах? Правда, такі молоді, як цей, уже майже забули рідну мову. — Мене дивує не те, що ви так розмовляєте українською мовою, мене дивує, чому ви так дивно мене назвали. Моє прізвище, прошу, Данієль Слоуп…

Гість нервово звів докупи кошлаті брови:

— Ви ніякий не…

Але власник бару розвів руками:

— Що поробиш? Всі ми тут відірвані від України, а на чиєму плоті сидиш, того й пісню співай. Ви, добродію, прошу вас, думаєте, що в Грібтауні таємниця, хто я такий? Вибачаюсь, тут кожна собака знає, що моє справжнє прізвище Данило Слуп. Так, так, прошу вас, Данило Слуп з Волині. Але Данієль Слоуп їм легше вимовляти, себто моїм клієнтам.

Гість дивився на Данила-Данієля і хитав головою. В його опуклих сірих очах не було ні злості, ні ненависті, ні погрози, і від цього Слоупові ставало якось незручно.

— Ви кажете, — озвався нарешті гість, карбуючи кожне слово, — що у Грібтауні кожна собака знає, що Данієль Слоуп і Данило Слуп одна й та ж особа?

— Всі, всі знають, — запевнив Данило.

— Добре. Я вам вірю, бо з вами важко не погодитись. Але скажіть, на ласку божу, чи знає кожна собака у Грібтауні, що Данієль Слоуп, Данило Слуп і Поперечний одна й та ж людина?

У кав’ярні знову настала тиша, але ненадовго.

— Даруйте, не розумію вас, — сказав Слуп і рушив за шинквас. — Що будете пити?

— Привіт від Могили.

Чарка жалібно дзенькнула в Слупових руках. Проте він стримався.

— Помирати ще рано!

— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.

— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?

Тепер його голос уже був зовсім спокійний.

Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.

— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.

Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.

— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.

Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.

— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.

Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.

— Ви прийшли мене шантажувати?

— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?

— Бачите, я думав, що ви…

— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.

Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.

— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора